Грудневий суботній ранок. Поставивши машину на стоянку, я дістаю з заднього сидіння сумку з учнівськими зошитами та підручниками і ступаю на мокрий асфальт. Рвучкий вітер вилітає з-за рогу школи і намагається вирвати парасольку з моїх рук, а коли йому це не вдається – він вивертає її у іншу сторону. В обличчя летять холодні бризги води з поливної системи, що несамовито шипить і крутиться на дощі серед пожухлого газону, засипаного ржавим листям клена. Вітер за секунди руйнує старанно зроблену і добре залаковану зачіску. Мокра спідниця прилипає до ніг, холодною шматиною. Ну й ранок! Усе довкола: і небо, і дощ, і будинки, і бруківка, і машини, і сонні учні, яких сунуть за собою зіщулені батьки, і самі батьки – здається сірим і непривітним, навіть ворожим.
-Пані Світляно! Доброго ранку! - Сивочолий літній чоловік стоїть під дахом шкільного офісу. Пані Світляно – так мене ніхто не називав, крім Богдана Сторожука. Познайомилася я з ним давно, на початку 90-их. Це була пора моєї болючої туги за недавно залишеною Україною, коли хотілося закрити очі і повірити, що еміграція - тільки сон. Прокинешся вранці - і все буде по-старому: поруч рідні, друзі, усе знайоме і передбачуване. Разом з тим я розуміла, що необхідно якнайскоріше призвичаїтися до нового життя, не втративши гідності і поваги до себе та до своїх братів і сестер – емігрантів останньої хвилі. Обриси майбутнього були розмитими, а страх втратити наших дітей – реальним . Вони, діти, без особливих зусиль заговорили англійською мовою, знаходили друзів-американців у школах та на дитячих майданчиках, переймали американську масову культуру і починали забувати - і що ще страшніше- ігнорувати свою рідну мову. З втратою мови пересихали канали спілкування з поколінням батьків. Батьки продовжували жити минулим, консервуючи його у нових умовах, а діти дуже швидко виростали з нього, мов з минулорічних джинсів. Було боляче дивитися, як відмирає коріння, по якому мали б текти у дитячі душі живильні соки мудрості свого роду. І від одного берега відірвались і до другого повністю не пристали. Привид бездуховності навис над молодим поколінням. Саме тому у нашій діаспорі виникла потреба організувати школу українознавства. На терені цієї праці мене звела доля з паном Богданом, емігрантом попередньої хвилі. Пам’ятаю, що при нашій першій зустрічі, мене вразили його доброзичливість, галантність і суміш тонкого прихованого гумору з величезною тактовністю. Його поради були мудрими і ненав’язливими; процелюбство і бажання служити іншим – гідним наслідування. Такі люди, як він, не кричать про своє християнство – вони його випромінюють; не співають оди доброчинності– просто живуть для блага інших. Вони ніяковіють, мов несміливі діти, коли їм дякують за послуги і жертовність.
- Доброго ранку, пане Богдане! – зустрічаємося очима. У його погляді ні краплинки заклопотанності чи невдоволення негодою. Сірі очі сяють зовсім не по-сірому. Скажіть, який колір у мудрості? Усміхаюся у відповідь, і відчуваю, що моя ранкова хандра відступає. Душі, зігрітій спокійним, добрим поглядом пана Богдана, раптом, хочеться насправді стати «світляночкою» - світлячком. А світлячків можна побачити тільки у темряві. У сонячний день їх не видно.
Заходжу у клас. – Доброго ранку, діти! Правда, гарний день! Погляньте уважно, і ви побачите, як кришталеві нотки дощу записують свою ніжну мелодію на нотному стані наших вікон.
Комментарий автора: Просто - згадка про прекрасну людину, якої уже немає серед нас.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Да не тужите Вы так за своей Родиной, а то неровён час, кто то поверит! Комментарий автора: А это вы о чем? О моих воспоминаниях или вообще? (Польщена, если вы еще что-то читали на моей странице.) А вообще-то, грусть/ностальгия - класная тема. Особенно в умелых руках и при полной искренности.
*****
2008-08-10 09:45:21
Да нет у меня времени на всякую ерунду!
Я и эту Вашу писульку не читал!
Я вообще не люблю читать! Я комментировать люблю, ностальгическая Вы наша! Комментарий автора: *****, ох и обламали вы меня! А я то надеялась, что Вы хотя бы прочитали. А вы так, не читая этой ерунды, да комментируете... Ну, что ж кто что любит.
Євген Аксарін
2008-08-11 03:53:23
Гарна публікація. Прийміть і зауваження, Світлано.
Благодійництву - доброчинності
Посміхаюся (має негативне забарвлення) – краще: усміхаюся.
Темноті. У цьому разі – у темряві.
Комментарий автора: Дуже дякую за поради. Зараз виправлю.
Галина Левицька
2011-07-07 21:02:22
"Такі люди, як він, не кричать про своє християнство – вони його випромінюють"
Бажаю Вам завжди бути Світлинкою Божою!!! Миру та Радості від Ісуса:) Комментарий автора: Дякую, Галино, за таке гарне побажання. Так справді хочеться цього. Вам також - благословіння з неба.
Дудка Надежда
2011-07-08 04:08:03
Слава Богу.Чудово.Дуже сподобалося.Випромінюйте християнство, і нехай Бог береже Вас. Комментарий автора: Дякую, Надіє. Нехай Господь береже Вас також.
Лергос - Oleg Это описание малой части моего духовного пути в виде сказки. Образно показаны события, произошедшие в моей жизни.
Несколько лет назад неожиданно пришло желание написать такое сказание. За пару дней набросал черновик. Начало держал в голове, думал потом допишу, когда буду писать начистую. Продолжение, тоже было не совсем ясно оформлено, потому не писал. Когда же прошло время, и я стал приводить в порядок текст, то не смог толком вспомнить, что было на тот момент про начало и продолжение. Выдумывать нет смысла, так, как это реальный путь, а не фантазия.
Но возможно, так и должно быть. Самое важное написано. Проход через лабиринт. Это первый серьезный путь в духе, который надо пройти, чтобы обрести свободу и очищение. Лабиринт в нас самих. Это путаность мышления и чувств. «Ибо какой человек в состоянии познать совет Божий? или кто может уразуметь, что угодно Господу? Помышления смертных нетверды, и мысли наши ошибочны, ибо тленное тело отягощает душу, и эта земная храмина подавляет многозаботливый ум. Мы едва можем постигать и то, что на земле, и с трудом понимаем то, что под руками, а что на небесах – кто исследовал? Волю же Твою кто познал бы, если бы Ты не даровал премудрости и не ниспослал свыше святаго Твоего Духа? И так исправились пути живущих на земле, и люди научились тому, что угодно Тебе, и спаслись премудростью» (Прем. Сол. 9;13-19).
Мало кто вообще становится на путь освобождения. Узкий путь Христа. Путь премудрости Духа Святого.
«Премудрость … сначала она пойдет с ним путями извилистыми, наведет на него страх и боязнь и будет мучить его своим водительством, доколе не уверится в душе его и не искусит его своими уставами; но потом она выйдет к нему на прямом пути и обрадует его и откроет ему тайны свои. Если он совратится с пути, она оставляет его и отдает его в руки падения его» (Сирах 5;12-22).
Путь одиноких сердцем. «Бог одиноких вводит в дом, освобождает узников от оков, а непокорные остаются в знойной пустыне» (Пс. 67;7).
Большинство почитают себя великими царями Божьими, на деле будучи ничто. «Ибо кто почитает себя чем-нибудь, будучи ничто, тот обольщает сам себя» (Гал. 6;3)
